Вежа Корнякта у Львові відноситься до шедеврів України часів ренесансу. Будувалася вона в кінці XVI ст. на кошти купця-грека, що оселився у місті, Костянтина Корнякта. У вежі, яка виконувала також роль дзвіниці при православній Успенській церкві, запрограмована чітка архітектоніка контрастуючих і одночасно логічно узгоджених форм: пілястрів і глухих арок, попарно з кожного боку.
В другому ярусі присутні наче дві теми: зовнішня – величаво-урочиста і внутрішня – сповнена напруженої й невирішеної боротьби, і ця остання підспудно затамовує в собі готичні ремінісценції. Вони зумовлені статистикою пілястрів та знекровленою динамікою глухих арок, вносячи в замкнену неприступність ярусу подих одухотвореної поетичності і непереборне прагнення руху вгору.
Але достатньо активний винос карниза з чітко профільованими обломами, що спирається на густий ряд консолів немов зупиняє рух цього ярусу і стає тією силою, яка сприяє внесенню рівноваги між вертикалями та горизонталями.
Третій ярус, також увінчаний карнизом на консолях, набирає незалежного значення, хоч і в ньому рефреном звучить тема глухої арки, якій тут надана не самостійна, а підпорядковуюча, декоративна роль обрамлення віконних прорізів. Однак ця незалежність виявляється кінцевим результатом двох перших етапів, бо саме в третьому ярусі торжествує тема ясної привітності, впевненої в собі сили і, як вінець всіх зусиль, – гармонії.
Завершувало вежу просте у вигляді піраміди шатро, яке м’яко лягало на ряд консолів, що робило верх органічно пов’язаним зі своїм масивом.
Таким чином, вежа Корнякта, несучи в собі образ глибоко ідейного змісту, водночас є твором надзвичайної творчості. В ній архітектор поєднав класичні форми з традиціями українського зодчества, а саме з дерев’яними вежами-дзвіницями, чим зблизив своє творіння з народним будівництвом. Вірогідно, Петро Барбон в дерев’яних дзвіницях відчув відгомін античної класики, легко запозичуючи аркадні мотиви, до певної міри різну висоту ярусів та шатрове завершення. Тому-то творіння італійського архітектора органічно ввійшло в українську архітектуру і доповнило низку видатних творів ренесансного мистецтва світового значення.
Закінченням спорудження дзвіниці вказується 1578 р. Ця дата запозичена у Б. Зиморовича, який писав, що «Костянтин Корнякт великим коштом завершив вежу подібну до піраміди, іонійським способом». А в грамоті короля Стефана Баторія від 28 травня 1580 р. магістрату наказується не чинити перешкод в будівництві братської церкви та дзвіниці. Очевидно 1580 р. був терміном завершення вежі.
В європейських містах вежі, здіймаючись на центральній площі, були втіленням могутності міських станів, або пам’ятниками на честь перемог над ворогами. Якщо звернути увагу на тогочасний Львів вежа Корнякта сприймалася сучасниками як втілення свободолюбного духу. Вона стала гордістю і «чималою цілого міста оздобою», його символом. Анонімний поет того часу, підносячи значення Львова для українських земель, прославляє діяльність братства, образ якого – вежа – асоціюється зі столицею Руського князівства:
Як лев строкгій над всіма звірами панує,
Так Львів над усіма містами в князівстві Руськом продкує,
В котром то ся братство милости закрісльнуло
И на герб свою вежу тую так вистрихнуло.
З цією спорудою сучасники пов’язували свої уявлення про становище корінного українського населення, ясно в ній прочитуючи свідомо закладений глибокий суспільний зміст. Вежа Успенської церкви у Львові стала виразником незламної волі й сміливості українського народу в прагненні духовної та політичної свободи, усвідомлення ним своєї міці й стійкості в переконаннях.
